Oh my words!

За вікном - осінній вечір з м’яким обліпиховим світлом ліхтарів і жовтневою прохолодою. Сиджу на м’яких подушках у притишеному світлі кімнати. Вдихаю запах розпеченого воску і гріюся трав’яним чаєм.  Навколо люди повільно вмощуються на свої місця: через хвилину почнеться сеанс медитації. Я серйозно готуюсь до клінінгу думок: обіцяю собі, що цього разу без відволікань.  Медитація – у недуманні про буденне і мінливе. Коли «дивишся» на своє дихання і відчуваєш, як кожне слово, зашифроване санскритом , проникає у твої чакри і «чарівним бальзамом» загоює твоє наболіле. Все інше почекає . З-о-с-е-р-е-д-и-т-и-с-ь. Вдих-видих. Чую акорди гітари з написом GAURANGA -«золототілий». «Золота гітара, золоті струни, золота музика – яка метафоричність» - голос в моїй голові не зупинити. Ом-харі-ом – це вже співаю вголос разом з іншими. «Хм, треба сказати всім, хто хотів затягнути мене в караоке, що співаю я лиш на медитаціях. Хай приходять» Ом-харі-ом – перебиваю свої думки. «Зос...

       З першим серйозним теплом весни спускаюсь зі свого «7 неба» багатоповерхівки і йду за натхненням  для нових заміток. Зазвичай пишу щось про життя, наболіле й трохи філософське, але цього разу хочу написати про мистецтво. Знаю-знаю, ніхто не хоче читати про музеї чи якусь древню виставку ще древнішої давнини, тож keep calm , цього тут і не буде. Хочу поділитись кількома цікавими локаціями – осередками сучасного мистецтва для тих, хто не любить постійні виставки й стиль бароко (хоча можна і любити-не проблема). Gallery Brucie Collections .  Д ізналась про неї випадково і знайшла так само майже випадково: не тому, що не шукала, а тому, що знайти її важко. Серед 100500 арок в районі Львівської площі довго шукала потрібну: ні вказівників, ні стрілочок. Як потім дізналась, це приватна галерея, і роботи там продають за «стотищ» різним колекціонерам, однак дозволяють нам, людям «папрощє» доторкнутись до прекрасного за «дякую».  Пр...

За вікном шумить весняний дощ – ще холодний, сірий і від того трохи осінній. Краплі відскакують від бруківки і торохкотять по даху, небо низько-низько  й акварельно-сіре. Ритм вулиці пришвидшується: люди біжать, втікають від рясних крапель, хтось подумки дякує собі за парасолю, яку вкинув до сумки вранці, а хтось промок до нитки. У сквері через дорогу бачу єдину незворушну постать: поважний чоловік у довгому чорному пальто й під такою ж чорною парасолею неспішно годує голубів хлібними крихтами, поправляє капелюха і просто живе цю мить. А дощ, хіба це проблема?! Зі звуками крапель прийшла думка, що, напевно, самі люди, як погода: такі ж різні, як її примхи! Тож прийняла свою дозу цитрамону-ібупрому-нурофену (передаю привіт усім метеочутливим) і сіла за цей пост, часом поглядаючи через вікно – за натхненням.   Є люди, як сонце: теплі-теплі, життєрадісні, зігріють словом і допоможуть розцвісти-чи то квітам, чи то душі. Носять сонце в собі і, якщо придивитись, то в кутика...

Колись давно в древньому-древньому Китаї найгіршою образою ворогові було побажання «жити в епоху змін». Оскільки китайська і взагалі східна цивілізація культивується як колодязь мудрості, напевно з тих-таки часів люди по всьому світу бажають жити стабільністю!  Забулися часи імператорів династії Мін і Чжоу, і всюдисуще « made in China » давно не асоціюється із мудрістю й величчю, однак саме завдяки змінам, а не статиці наше прогресивне ХХІ століття відрізняється від часів Конфуція. То чи так погано живеться в епоху змін? Чи так погано живеться в епоху змін власного життя? От так одного дощового зимового ранку під пісню Мумій Троля «С чистого листа» я насолоджувалась першою кавою в статусі « unemployed » і намагалась описати свої внутрішні відчуття:перехід від стабільності до змін.  Хоч прийнято розділяти роботу й особисте життя, в мене в голові виникла саме така паралель. Звільнитися з роботи – це те саме, що порвати стосунки, які вже давно не мали в собі нічог...

Увага! Зараз прозвучить дуже важливе питання, яке щороку в цю пору не дає людям спокою: "Що ви робите у Валентинів день?" (Я вже просто уявляю цей вираз на вашому обличчі!) Скільки років 14 лютого оголосили Днем закоханих, скільки йдуть суперечки: добре це чи погано. Одні кажуть, що все це вигадки маркетологів (привіт, колеги) і ні до чого всі ці муркання-сердечка-квіти-зізнання-100500 пропозицій руки й серця в усіх куточках світу; інші - згадують про день душевно хворих і статистику самогубств від самотності й нікому-не-потрібності; ну а більшість (більшість же?) запасається сердечками-відкритками і чекає апогею любові (апогею-чи?) в очікуванні див (просто тобі новорічна історія на любовний лад). Особисто мені підіймає посірілий вкінці зими настрій ця метушня: чоловіки окуповують ювелірні салони (і хай лиш подивляться в сторону сережок чи підвісок!), бронюють столик в найкращому ресторані (тішить, що цих «найкращих» вдосталь по всьому місту) і готують що...

У всій квартирі грає новорічна музика, а я сиджу на улюбленому творчому підвіконні й разом зі сніжинками ловлю натхнення на останню в цьому році замітку і десь в душі картаю себе за те, що їх було так мало, хоч чернетка з ідеями списана вщент!  Згадую, як це-коли приходять свято, бо зовсім недавно тільки прийшло відчуття зими: не з першим снігом на початку грудня і не з теперішніми похолоданнями-снігопадами, і навіть не тоді, як прикрасила фіолетовими-срібними кульками двометрову ялинку.  Моя некалендарна зима прийшла банально-запахом мандаринів. Одного теплого (майже весна) вечора в очікуванні зеленого чоловічка (я не про НЛО, а світлофор), з повними руками пакунків-телефоном-чашкою велетенського лате – останнім романом Фіцджеральда мені запахло – так-так, ви вгадали, мандаринами! І в цей момент хтось позаду зашарудів целофаном: великий-високий-зарослий тижневою щетиною дядько розірвав свого пакета з мандариновим щастям і прямо посеред вулиці зчищав зубами помаранч...