Моя (нарешті) осінь
Відкриваю парасолю – ховаюсь від дощу. Вдихаю запах жовтого листя, мокрої бруківки й шум машин. Загортаюсь тепліше у вовняного шарфа й прискорюю крок. Вже вдома вмикаю плей - лист осінніх мелодій, заварюю молочне какао з зефіром й кутаюсь у пледа. Є щось ностальгічне й затишне в цьому алгоритмі, щось таке як сама осінь. Дивно влаштована людська сутність - поєднувати протилежності: тільки за вікном вітер стає пронизливо-холодним, ми наповнюємо життя чимось теплим і життєрадісним, але читаємо сумні книги й лікуємось від апатії, робимо сотні яскравих фотографій веселкового листя, але насилу підіймаємось з сонного ліжка, шукаємо гучних компаній, але вмикаємо меланхолію – не тільки в мелодіях. Коли ви розумієте, що приходить осінь? З першим листям під ногами? Чи з першим флеш-мобом термочашок вранці на вулицях? З першою застудою чи порцією імбирного чаю? Моя осінь прийшла раптово і безповоротно. Просто одного вихідного ранку прямо перед моїм вікном зграєю летіли...