Людина погоди
За вікном шумить весняний дощ – ще холодний, сірий і від того трохи осінній. Краплі відскакують від бруківки і торохкотять по даху, небо низько-низько й акварельно-сіре. Ритм вулиці пришвидшується: люди біжать, втікають від рясних крапель, хтось подумки дякує собі за парасолю, яку вкинув до сумки вранці, а хтось промок до нитки. У сквері через дорогу бачу єдину незворушну постать: поважний чоловік у довгому чорному пальто й під такою ж чорною парасолею неспішно годує голубів хлібними крихтами, поправляє капелюха і просто живе цю мить. А дощ, хіба це проблема?! Зі звуками крапель прийшла думка, що, напевно, самі люди, як погода: такі ж різні, як її примхи! Тож прийняла свою дозу цитрамону-ібупрому-нурофену (передаю привіт усім метеочутливим) і сіла за цей пост, часом поглядаючи через вікно – за натхненням. Є люди, як сонце: теплі-теплі, життєрадісні, зігріють словом і допоможуть розцвісти-чи то квітам, чи то душі. Носять сонце в собі і, якщо придивитись, то в кутика...