Людина погоди

За вікном шумить весняний дощ – ще холодний, сірий і від того трохи осінній. Краплі відскакують від бруківки і торохкотять по даху, небо низько-низько  й акварельно-сіре.

Ритм вулиці пришвидшується: люди біжать, втікають від рясних крапель, хтось подумки дякує собі за парасолю, яку вкинув до сумки вранці, а хтось промок до нитки. У сквері через дорогу бачу єдину незворушну постать: поважний чоловік у довгому чорному пальто й під такою ж чорною парасолею неспішно годує голубів хлібними крихтами, поправляє капелюха і просто живе цю мить. А дощ, хіба це проблема?!

Зі звуками крапель прийшла думка, що, напевно, самі люди, як погода: такі ж різні, як її примхи! Тож прийняла свою дозу цитрамону-ібупрому-нурофену (передаю привіт усім метеочутливим) і сіла за цей пост, часом поглядаючи через вікно – за натхненням.  

Є люди, як сонце: теплі-теплі, життєрадісні, зігріють словом і допоможуть розцвісти-чи то квітам, чи то душі. Носять сонце в собі і, якщо придивитись, то в кутиках очей точно побачите маленькі зморшки: не від старості -  від сміху. Навіть в темну ніч життя вони будуть як маяк – світитись, щоб ніхто не заблудився.

Однак є ще інше сонце – зимове. Пригадуєте січневий ранок, коли замотаний в пухову ковдру із сонною кавою в руці проглядаєш крізь помальовані морозом шибки, а там раптом так сонячно, і небо таке густо-блакитне, ніби от-от розіллється фарбою від власної ж краси. І ти на ходу вдягаєш черевики, замотуєш шарф і зовсім забуваєш про рукавиці, бо вже дихаєш мріями про весну, і тільки довірливо висовуєш носа на вулицю, а там…-10 або -15, це як повезе. Зимове сонце оманливе: воно заманить своїм невинним обліком, набудує повітряних замків і заслужить довіру, а потім шокує холодом і чимось несправжнім, воно без смішних зморшок - це я про людей.

Є люди, як осінній туман: сірий, сумний, похмурий. Падає осадом і душить - сонце, і веселку,і ніби все живе. Хочеться тікати-від людини і від туману. Проте є інший туман – такий як в горах. Простягається лінивим котом під вершинами, загортає в молочного пледа і муркотить щось на вушко. З такими людьми ти в безпеці, а навіть якщо впадеш – то не об землю, а в пухкі обійми.

А скільки є людей, як вітер: тихі, ласкаві, з пригоршнями тепла і легкістю метелика; є сильні із поривами, трохи різкуваті, але не злі; а часом зустрічаєш урагани – зносять все: тебе, себе і світ, залишать тільки бруд і хаос, однак гартують сталь характер.

Бувають люди – літні грози: проллються, відшумлять і швидко пройдуть, залишать спогадом тільки запах-озон. Саме вони у жарку літню задуху обливають відром крижаної води, не дають розімліти в лінивій сонячній сієсті. Кажуть, що кожна людина в нашому житті з`являється не даремно, хай навіть зовсім на короткий час. Напевно, це про них – про грози.

А пригадуєте, як після зливи на тлі мокрого неба вимальовується веселка – дуже рідко, проте незабутньо. Думаю, в житті теж є веселкові люди, і там, де вони з`являються, починається магія. У них так багато ідей і ще більше натхнення, вони заряджають енергією і наповнюють життя кольором. Мимоволі починаєш вірити у фей і єдинорогів (хоча вони ж і так існують, правда???) Можливо, люди були б значні кращі, якби частіше бачили веселку – чи то на горизонті, а чи в людях.

Радханатх Свамі сказав: «Якщо у Вашому житті пішов дощ, подумайте про квіти, які зацвітуть завдяки ньому». Те саме можна сказати і про людей: які б люди не траплялись в нашому житті, надовго чи всього на мить, подумайте про те, які «квіти» вони залишать після себе. Бо у житті - калейдоскоп людей, таких різних, як погодні примхи.

А погода? Скажу банальність, але, може,  варто не чекати, коли закінчиться дощ, а навчитися йому радіти? Як незнайомець у сквері, такий схожий на сонце під розсипом дощу…