Моя (нарешті) осінь

Відкриваю парасолю – ховаюсь від дощу. Вдихаю запах жовтого листя, мокрої бруківки й шум машин.

Загортаюсь тепліше у вовняного шарфа й прискорюю крок. Вже вдома вмикаю плей - лист осінніх мелодій, заварюю молочне какао з зефіром й кутаюсь у пледа. Є щось ностальгічне й затишне в цьому алгоритмі, щось таке як сама осінь.

Дивно влаштована людська сутність - поєднувати протилежності: тільки за вікном вітер стає пронизливо-холодним, ми наповнюємо життя чимось теплим і життєрадісним, але читаємо сумні книги й лікуємось від апатії, робимо сотні яскравих фотографій веселкового листя, але насилу підіймаємось з сонного ліжка, шукаємо гучних компаній, але вмикаємо меланхолію – не тільки в мелодіях.

Коли ви розумієте, що приходить осінь? З першим листям під ногами? Чи з першим флеш-мобом термочашок вранці на вулицях? З першою застудою чи порцією імбирного чаю?

Моя осінь прийшла раптово і безповоротно. Просто одного вихідного ранку прямо перед моїм вікном зграєю летіли чорні пташки – і це було не повернення додому. Чогось так склалося, що саме ці пернаті «ключі» - мої персональні вісники зміни пори року: чи то весни, а чи осені. До цього драматичного (хоча чого зразу про драми?!) ранку ні пожовтіла природа, ні брунатні зірочки хризантем у великих горщиках, ні навіть  два пережиті грипи не могли переконати мене в тому, що вже осінь. Може здатися, що ця пора для мене страшніше нічного кошмару, хоча насправді - довгоочікувана. Бо я людина осені – трохи меланхолійна, трохи романтична, трохи схильна до ностальгій.

Люблю осінь за те, як вона декорує місця і міста, як вправно додає саме того кольору закинутому будинку на розі якоїсь з вулиць, як замасковує ями на тротуарах  оберемками сухого золота чи як відображає світло нічних ліхтарів у дзеркалі з калюж. Люблю осінь за те, як вона зближує людей, нагадує їм про турботу, влаштовує теплі посиденьки в якійсь затишній кав`ярні чи навіть вдома вночі, коли повня за вікном означає безсоння. (У такі моменти можна терпіти й безсоння). А ще за книжки, які можна читати лише восени, і за листи, які так пасують цій порі року. Люблю осінь за натхнення, хоч часто не виписую його на папір і за картаті пледи, бо в них відчуваєш себе щасливою (серйозно)!

А ще запахи. Я вже колись писала про них.

 Але осінь, в неї особливий парфум: трохи терпкий, з корицею та імбиром, нотками журавлини, джему із гарбуза й помаранчевими айстрами. З запахом дощу на парасолях, яблучного пирога, свіжої типографії й чимось ще невловимо французьким-напевно, шармом.

І мрії: про далекі й не дуже країни, про друзів, яких давно не бачила, і про слова, які так треба сказати.

Хоч розпочався уже третій місяць золотої пори, за щоденними турботами, сіро буднями й важкими підйомами, моя маленька реальність жила в окремому світі без пір року й погоди – ні за вікном, ні в душі...

І ось одного вихідного ранку моя осінь прийшла - раптово і безповоротно.

А яка вона, твоя осінь?