Сезон нового життя (літня версія)

Чогось так повелося, що новий календарний сезон означає трохи більше, ніж просто зміну одягу й відповідні парфуми. Разом з вітром у стінах мегаполісу відчайдушно вдихаємо морський бриз(неважливо, що до моря доба дороги), скуповуємо всі можливі засоби для засмаги, від комарів, для захисту волосся і від веснянок, для зволоження і від чого-б-там-не-було. А ще завзято беремо до рук гантелі, сідаємо на новомодні дієти(бо ж пляж чекає) і взагалі починаємо нове життя

 Скільки обіцянок самим собі й комусь прозвучало в ці спекотні дні, списано десятки сторінок під заголовком «Встигнути за 92 дні» із запаморочливими мріями про найкраще (цього разу вже точно!) літо 2015.

У моє життя «нового сезону» великими трудобуднями входила перспектива нової роботи (забагато слів нове, але ж календар вимагає). Офісний кабінет замінив улюблене підвіконня, нормативно-правові акти перейняли функцію нічної музи, а букви закону входили у мій художньо-публіцистичний світ. Однак я вирішила повністю відіграти цей спектакль, тож приміряла образ ділової дамочки й тиждень проходила на підборах в 30-градусну спеку (простіть, ноги), з папкою в руках за чітким погодинним графіком на додачу.

Колись прочитала в інтернетних нетрях смачну цитатку, що «глагол должен жечь сердца людей», і ця фраза стала моїм внутрішнім переконанням, підводним каменем у кожному есе. Бо так приємно, коли хтось візьме щось корисне з твоєї писанини, знайде свою думку серед твоїх чи відшукає таку потрібну відповідь. Звісно, я не приміряю корону всезнаючої і мегакрутої блогерки, просто у текстах важлива душа, емоція і післясмак, як у доброї кави: можеш забути її нотки, але пам’ятаєш, що вона була в нагоді.

І хоч головне моє завдання – писати – залишилось незмінним, з кожним новим реченням я відчувала,  як бюрократія слова витісняла образність, присмачену неологізмами. Сухі штампи боролись з метафорами, і від того мій внутрішній календар перегорнувся на глибоку осінь, коли так безрадісно і довго до весни.

Ви коли-небудь відчували, що зраджуєте самих себе? Ні? Повірте, це па.скуд.ство. З іншого боку, це вихід із зони комфорту, бо ж світ не обмежується підвіконням! Словом, коли життя кидає виклик, краще показати, хто тут хазяїн. Отож за неоднозначним рішенням внутрішніх голосів тараканячої ради було ухвалено постанову йти і працювати (ох, як по-діловому сказала).  Бо випробування треба пройти до кінця, незалежно від результату.

Поки я вбивала в голову норми офіційного мовлення, моя подружка вирішувала куди цікавіше питання: йти чи не йти на побачення.(Йди!) Діло було б значно легшим, якби вона цього хлопця бачила, скажімо, у всій красі. Надто ідеальний у переписці, який він у житті? І чи Інтернет знайомства - це реальний рецепт оновленого особистого життя? (А може не йди!) Якщо сила звички знайомитись офф-лайн нашіптує: «Тікай, Форест, тікай!» то потреба у різноплановому досвіді тримає біля екрана з відкритим чатом. Бо ж ніхто не каже вийти заміж за інтернет-боя, так само як ніхто не заставляє мене залишитись на цій роботі.

Ці дві абсолютно різні ситуації дали поштовх для роздумів. Ми живемо в час, коли нема ідеалів або ми просто перестали в них вірити. Тому за інерцією шукаємо недоліки, з якими нібито не можна змиритись. Бо тоді буде вагома причина саме в них, а не в наших діях чи бездіяннях. Насправді ж немає речей-протонів чи явищ-електронів - вони нейтральні, і тільки ми наділяємо їх позитивними чи негативними зарядами. Така от повсякденна хімія нашого життя.

А головний закон тієї ж хімії каже, що ніщо ні з чого не виникає і нікуди не зникає, а перетворюється. Ситуації мають вміння повертатись, хай під іншими масками. І коли виникає дежавю, то чомусь далеко не завжди знаємо план порятунку: бо не склали його за першим разом.

Мій друг навчив одного фокусу, який виручає всіх невизначених людей, схильних до важкого і довгого вибору, вічних метань з кутка в куток.., словом, для мене те що треба. Це метод відкидання зайвого. Якщо не знаєш, чого хочеш, то принаймні скажи, чого точно ні. Поступово коло зменшується - і ти визначив пріоритети. Дещо викреслити дуже легко, але в міру зменшення діаметру розумієш, що треба випробувати на своїй шкурі все те, що залишилось. Відкинути варіант не в голові, а на практиці.

То може, просто спробувати? Навіть якщо пожаліємо, незважаючи на згаяний час та енергію, попри втому й розчарування. Пройти випробування і видалити зі списку (а раптом і не видаляти!).

Раніше вже писала про погоню за щастям і місце під сонцем, щоб точно знати, ким ми є. То чому б не піти від протилежного: посіпати клямки на багатьох дверях, щоб знайти саме ту, яка ідеально підходить твоїй руці.

Якщо вже з кожним сезоном розпочинати нове життя, то краще брати в нього лише перевірені речі, без зайвого вантажу недопитань і недовідповідей.  І врешті-решт, щоб у вічному пошуку себе принаймні точно знати ким ми НЕ є.