Вихідні з Ю.

Не знаю, як так сталось, що блог, нотатки і письменницькі амбіції зникли з мого життя на довгі тижні: нова робота, на якій пишу щодня, катастрофічна нестача часу, сил і ще з десяток причин «чому» замість такого необхідного «а чому б ні». Тож в цей дощовий напівлінивий день я нарешті вирішила розворушити це письменницьке затишшя! В роздумах про те, що написати, думки завжди повертали мене до важливої події, точніше до чудових ще літніх вихідних, коли я вперше приміряла роль екскурсовода в такому вже рідному місті. Так, сьогодні я писатиму про небанальний Київ, який крок за кроком відкривався перед моєю подругою з Рівного.

Вкотре переконуюсь, що найкращі події трапляються спонтанно: у четвер я запросила Юлю в гості, яка, між іншим ще не розпакувала валіз після моря, і, вже звикла до моїх раптових ідей, швидко взяла квитка й так само швидко опинилась в мене у п`ятницю ввечері. Більше того, синоптики обіцяли (і на диво не збрехали) ідеальну погоду для променаду – тепле сонце пізнього серпня, яке все ще добре гріє, але не обпікає розпеченими променями. У таку пору виходять найкращі фотографії!

Тож таким дружнім дуетом раннього суботнього ранку ми вирушили відкривати для себе інший Київ - хтось вперше, а хтось знову. Акцентую увагу на слові ІНШИЙ, який не починається Хрещатиком і закінчується на Софіївській площі. Скажу більше, ми принципово планували маршрути в обхід головної вулиці і добралися туди аж пізнього вечора на другий день. Бо перефразовуючи вислів «Усі дороги ведуть в Рим», київські вулиці аж ніяк не ведуть до Майдану. І я так хотіла показати справжнє обличчя міста: місця, за які його люблю, атмосферу, якою дихаєш, і споруди, які живуть своїм архітектурним життям.

Стартовою точкою стала Львівська площа - улюблений район-згадка про не менш улюблене місто намбер-2.

Очі розбігаються між старовинними будинками, і здається, ніби кожен з них ховає між склепіннями сотні таємниць: тут зупинялись відомі артисти й письменники, проводили свої збори мистецькі спілки.. та що там, саме тут знаходилась Брама, що вела у Древній Київ часів Ярослава. Звідси рукою подати до центру, але варто тільки звернути за ріг – і весь шум вулиць випаровується, ніби переносить тебе в інші часи. 

Так ми опинились на Пейзажній алеї – алеї креативу і мистецтва, як люблю її називати. Кожна лавка, статуя чи фонтан тут в першу чергу арт-об`єкт, здизайнований українськими митцями.

У рук, що тримають лавку, таки же патріотичний манікюр, як у Юлі

Дощ...

Звідси відкривається неповторний вид на старий Поділ, тихі хвилі Дніпра і далекий горизонт Лівого берега.  Але щоб відчути тамтешню енергетику, недостатньо просто пройти швидким кроком оглядового туриста, бо головне тут – люди, такі ж неординарні, як саме місце: неформали з дредами й тунелями у вухах, сидячи на землі, грають на якихось божевільних-ніде-не-бачених інструментах; старі рокери з 80-х в потертих шкірних косухах, з посивілими чубами і молодечим запалом в очах, бо рок –н -ролл  - це стиль життя, а не примха молодості. Йоги та прибічники ведичної культури проводять свої ранкові заняття на свіжій від ночі траві, зовсім поруч язичники збираються в ритуальне коло, щоб подякувати своїм богам, а до вух тільки доходять вигуки «Перуне-Перуне»! 

 А на довершення цієї еклектичної картини вузькою бруківкою прогулюється поважний дідусь з відром мильної води і прямо на очах створює чудо – гігантські бульбашки розміром з людину, і це все просто так, щоб порадувати випадкових перехожих. Між іншим, останнього разу, коли цього бульбашкаря (є таке слово?) не було, я серйозно занепокоїлась, тож в найближчих планах - перевірити його наявність на робочому посту!;)

А ще це культове місце всіх сильних і незалежних, бо кількість кото – статуй, викладених з кольорової мозаїки, тут просто незліченна: посидіти в лавці у вигляді котячої голови, поміряти кроками довжину настінного кота, погладити синіх котів-двійників…словом, хоч коти тут не єдині тварини, але точно головні. Так що всім любителям муркотливих пухнастих комочків – сюди! Муррр^^

Кото-лавка була зайнята

Близнюки

Незалежно від пори року, тут завжди грає вулична музика, пахне кавою, проходять барахолки, аматорські концерти і так далі. І якщо на душі шкребуть кішки (щось дуже часто їх згадую), то я завжди їду сюди. Щось є тут таке автентичне, тепле і надихаюче, що завжди зцілить, розвеселить і поверне внутрішню гармонію. Напевне тому, що кожен себе тут чує комфортно, незалежно від статусів чи роду діяльності.

Тихий Андріївський раннього ранку

Наступний пунктом у нас був Андріївський спуск. Штамп - скажете ви. Якщо вміти шукати, то за ятками з сувенірами, яскравими вивісками кав`ярень і рекламою можна побачити той самий Узвіз! На жаль, в той день ми не застали піаніста за інструментом під відкритим небом, однак мушу згадати про цей проект - «Музика open-air», бо відвідини вже згаданої алеї найкраще завершити тут з чашкою coffe-2-go, слухаючи мелодії аматорів-музикантів. Колись, обіцяю собі, я теж відважуся сісти за це фортепіано й заграти «Баладу до Аделіни». Звісно, я б уже давно втілила цей задум, якби це було в якомусь безлюдному підвалі без свідків!;)

Повернемось до екскурсії. Нас цікавив один культовий будинок з подвійною адресою: Андріївський узвіз, 13/ Олексіївський узвіз, 13. У цьому місці розташований будинок-музей Булгакова. На противагу стереотипній думці про музеї, нудні історії з тисячами дат і підстаркуватих екскурсоводів, цей музей абсолютно унікальний. Вражає ставлення працівників – вони справді живуть роботою, з року в рік по деталі відновлюючи початковий вигляд приміщень і повертаючи будинку його рідні речі. А ще кожного тижня у затишному дворику позаду будинку проходять традиційні чаювання за давніми рецептами сім`ї Булгакових.

 

Дворик музею в зелені плюща

Згідно з концепцією, тут живуть дві родини – реальна сім`я Булгакових, яка справді тут жила, і герої роману «Біла гвардія» - сім`я Турбіних, яку поселив у цей будинок автор. Протягом всього часу тебе не покидає відчуття подвійної реальності: весь інтер`єр білого кольору переносить до сторінок роману, всі інші кольори – залишають в історичній реальності. Звучить складно, і пояснити на пальцях теж важко. Скажу тільки, що обов`язково треба записатись на екскурсію – з безліччю дат, але  цікавенними історіями, з поважними екскурсоводами, але…як горять у них очі, коли вони цитують уривки з творів Булгакова, як охайно, з материнською турботою вони демонструють його особисті речі. І в такі моменти теж хочеться стати екскурсоводом, і так само гарно описувати кожну деталь!

Стоп! Так я і є екскурсоводом - принаймні на 3 дні!;) Говорити про музей можна ще довго, і це цілком заслужено, адже у списку 66 речей, які треба зробити в Києві, написано: «Пройти крізь шафу в Будинку № 13 на Андріївському - Олексіївському спуску». І звісно, ми це зробили! (ну я як завжди ляпнула щось про Країну Нарнії і тут же зрозуміла, що це говорить кожен другий «розумник»)....

Щойно кинула поглядом на кількість слів у тексті і боюсь, що до цього місця вже ніхто не дочитає: захопилась, визнаю. А описала так мало! Тому прийшла в голову думка зробити цикл розповідей про київські вихідні Юлі, щоб описати все-все-все: і вечірні посиденьки на землі прямісінько в серці столиці під музику Цоя, і про столичну альтернативу набережним приморських міст, де Юля шукала тамтешнього нареченого;), і про київські пейзажі в променях західного сонця  і про те, що в Києві як у Львові, також вистачає левів!;)

Можливо, ви знайдете в цих історіях якусь цікаву місцину для найближчих відвідин Києва, ідею для маршруту чи просто згадаєте уже знайомі точки з мапи міста.

окрему подяку висловлюю моїй мАделі- Юлі і знаю, що вона не буде злитись за використання її фото( ти ж не будеш, правда?)