Вам лист!

Найважче придумувати початок історії і її назву: так щоб привернути увагу й зацікавити – все за законами реклами. Дивлячись на чистий аркуш з мигаючою рискою, подумала, що назвати можна не тільки конкретний об`єкт в житті, але й саме життя: якщо вже традиційно розглядаємо його як книгу, то всі добротні екземпляри, окрім неймінгу, дбайливо поділені на розділи зі своїми іменами-підказками. То чого життя повинно бути одним суцільним текстом?!

 Мій підпункт останніх днів пройшов під хештегом #іспит_челлендж і входив у розділ «Студентство.версія 1.0» (бо 5 курс ніхто не скасовував). Так от, борючись зі сном, кипами зошитів-конспектів і файлів-документів, в одному з них знайшла свого листа півторарічної давності. (Я уточнила, що це був лист до себе? )

Пам`ять пошурхотіла процесором й видала картинку з пари-тренінгу, де ми писали отакі листи подяки за нещодавні досягнення у житті. Згадалось, як ніяково тоді було зібратись з думками: що за акт егоїзму й себелюбства - писати собі милі подяки й загортати їх у листи?! А ще ж виокремити те найголовніше з міксу останніх подій - назвемо це «виколупати з кексика ізюм» (це нормально уявляти життя кексом?).  Але з кожним новим рядком хаос в голові впорядковувався і з кожним новим реченням події вибудовувались в пірамідку: важливіші повище і все нижче за списком. Це можуть бути слова про щось особисте з останніх досягнень: «дякую, що я одружився так пізно», «дякую, що нарешті  моє печиво придатне до їжі» чи «дякую, що тепер я на цій посаді, бо тут, в кріслі шефа, дуже зручно» або ж «як добре, що тепер в нас вдома є собака, дякую собі за це» і так далі. Наприклад, в моєму листі я дякувала собі за підбірку хорошої музики, тож мої друзі завжди можуть знайти таку в моїй теці аудіо записів. (Досі так тішусь, коли «моїм» пісням роблять компліменти).

Було приємно ловити спогади, згадувати, що було важливим у той період , які досягнення стали початком чогось нового. І нехай дещо здається вже смішним і наївним (сказала я з висоти свого життєвого досвіду, ага), але інше важливе й досі. Наприклад останнє: «P.S.Дякую за те, що не здаєшся і віриш». Хтозна, про яку віру тоді писала, але тепер закінчила б точно так само.

Ми так часто дякуємо іншим сотню разів щодень, і це звісно важливо - вміти бути вдячним й не так за етикетом, як за відчуттями. То чого б не подякувати собі? Бо незалежно, ти інтроверт чи екстраверт, людинка всередині тебе хоче почути «дякую» і знати, що вона щось тай робить правильно. І це дає поштовх до дії й розвитку. Вкінці кінців ми самі – це та вічна підтримка, найвірніший друг й ідейний натхненник всього життя. Улюблена Цвєтаєва ще писала: «Усе моє життя – роман із власною душею!»

Для а-романтичних прагматиків скажу, що такі листи це непоганий спосіб підсумовувати певний етап,  визначити  досягнення й знайти підказку: куди ж рухатись далі?! Раз в сезон можна дозволити собі порцію егоїзму – задобріть своє «Я» солодкими «мерсі».  Бо ж вдячність надихає.

Звісно, пишу блог не для роздачі тренінгів-інструкцій, тим паче не мною придуманих (дякую, О.В.). Просто той привіт з минулого дав зрозуміти, що йдучи життям, треба часами зупинятись, оцінювати пройдений шлях, дякувати собі за ці кроки і малювати нову дорожню карту. Зовсім не обов`язково римувати оди й грамоти-подяки, але якщо наше життя  - справді книга, то чому б не писати її у листах, листах до себе майбутніх?!