У пошуках музи

   

Кажуть, одноманітна, механічна й нудна робота активує творче мислення. Так моя подруга- інженер придумала назви до серії «книг» присвячених написанню диплому. Одна лише «Логістика травневих ночей» чого варта. Але коли ти гуманітарій й апріорі мислиш образами-метафорами, то вхопити ідею за хвоста буває дуже складно. Тому інспірацію вирішила шукати у переповненому нею світі арту.

 Насичені подіями-враженнями дні, сонячні прогулянки, концерти-фестивалі і кіно – це те чим дихає повсякденний живий світ і те, що просто повинно навіювати музу! Хотіла написати про Шопена і його фортепіанні шедеври як аналог індійських мантрів, бо під них так само добре медитується в притьмяненому світлі концертних канделябрів. І ти горнешся в того музичного пледа, так ніби сидиш на кухні Шопена і справляєш з ним тет-а-тети на ламаній польській.

 А ще мене завжди тягне на філософські тезиси-роздуми після мистецьких виставок, бо перебуваю в намаганні зрозуміти сучасне мистецтво. От що хотів сказати автор тим металевим кругом в скляному конусі, присипаного поржавілими цвяхами під назвою «Сумбурність»? (сама щойно придумала, тож продаю ідею). Відносини з арт-об`єктами схожі на людські: тільки пізнавши людину починаєш її цінувати і краще розуміти. Тому вишукую в тих інсталяціях метаповідомлення і приховані смисли, щоб дати їм ціну (не грошову).

Так мене занесло на виставку французького фотографа, що любив гратися зі світло-тінями.  На темних чорних полотнах викарбовувались людські обличчя, злегка підсвічені прожектором. Це ж справжнє вміння: у темряві побачити світло, шукати хороше у чорноті і викарбовувати в ній силуети. Так і в житті важливо уміти пристосовуватись до обставин, проходити випробування темних, сумних часів.  А ще подумалось, як мало треба того світла, променя надій, мрій, щоб знати, що живий. Бо світ стає кращим, коли на обрії зовсім трохи підіймається світанок.

Кілька днів тому був ще один мотив до письма: у День народження геніального художника Сальвадора Далі мала думку присвятити цілий пост його неординарній особистості,  цій людині-шоу і вибуху авантюризму.  Серед сірості й буденності він лікував суспільство шоковою терапією, бо саме шок – перший крок до зламу стереотипів.

Або ж написати про сюрреалізм як стиль життя, вміння бачити неординарне у світі штампів і фреймів, виходити за ці рамки, поєднувати непоєднуване. Наповнити розповідь смачними оксиморонами,  й астандартністю. Але це була б жалюгідна пародія на стиль Далі з його опором системі й глибиною смислів.

Думки осадом скраплись в моїй голові, як хмари над містом. Кружляли-сіріли, роїлись важкою масою і все ніяк не могли вилитись: з неба дощем, з фантазії - словами. Бо ж ті хмари-ідеї мають вдосталь напитися вологи, набрати форми, ваги й аж тоді, дозрілі, готові до вживання. Дощ-землі, слова - людям.( хоч нагадує популістський лозунг).

  Вкінці кінців вирішила відпустити всі ті речення у вільне плавання, бо на мене чекало віяло зошитів для іспиту, ще й складене за кольоровим градієнтом (так, знаю, це вже діагноз). І в ту хвилину, як за вікном щедро полив дощ, відчула полегшення. А тепер чую подвійне, коли пишу.

 Один мій викладач казав, що як не знаєш чого писати - пиши про це незнання. І хоч приблизно це зараз і роблю, все ж намагаюсь, щоб з кожної моєї замітки була якась користь або як ще кажуть «їжа для роздумів». Думаю тут головний посил – дати часові час, дозволити хмарам набратися сил, словам змісту, а вчинкам – виваженості.

P.S. Ну а ще, любити мистецтво, бо ж ars longa, vita brevis.