Весна. Версія 2.0

 

Так уже вийшло, що все моє життя побудоване на других спробах, і дуже велика рідкість, коли вдається все як заплановано одразу. Часами видається, моя зірка-наставниця випробовує мою терплячість і наполегливість цими першими провалами, однак додає віри в силу другого шансу (хтось же мусить у них вірити).

Отак моя перша спроба блогування завершилась  виставленням рахунку у 25$ на подовження терміну дії сайту або ж його безповоротним закриттям. На додачу зламалась перша зарядка від Айфона, і перша тепла хвиля весни абсолютно не досягнула мого зледенілого  берега першопровалів. І коли весь світ тонув у зеленій піні, купався у сонячних ваннах, розцвітаючи на очах, то мій – другоспробний - чинив супротив неминучому й шукав прихистку в закинутих безлюдних місцях, де реальні картини створювали гідне протистояння розміреній солодкій плинності весняного буму.

Асфальтна дорога переходить в розритий глиняний шлях, причепурені будинки змінюються розвалинами-недобудовами, а навпроти лінивим котярою розлягається закинутий ліс. Навіть синє озеро барвінку тьмяніє, коли розумію, що цвіте то він на зрівнених з землею могилах поміж кам`яних залишків таких же могил і руїн склепу. На одному з них сидить сумнівний тип, правда в окулярах (а це завжди +10 до інтелекту) із випорожненою пляшкою спиртного в знак чи то свого опору весні, а чи похоронів печінки, в хащах тріскотять галузки й доносяться страхітливі звуки цього треш-парку. Словом, не знаю щодо ефективності стресотерапії, однак ходу′ вона пришвидшує добряче.

 А навколо шумлять першим листям дерева, пташки заливаються трелями впереміш з відгомоном мотоциклістів на далекій автостраді. Усе під весняним покровом здається не таким суттєвим, страшним чи шокуючим. Бо хочеться вірити, що південний вітер принесе зміни, переродження і відновлення, що з першим цвітом магнолій життя набуде витонченості й шарму, що свіжі веснянки на обличчі наповнять енергією куди краще просто вітамінів чи пестицидних овочів, і що кожен захід сонця подарує надію і спокій.

Якраз цього я так сильно потребувала в часи тотальних других дій, і тепер так само дивилась на західні полум`яні мазки й візерунки хмар, бо коли пильно дивитись, то можна побачити на небі цілий світ. І так раптом сильно захотілось літати там у хмарах серед людських мрій, ловити свою з ковтком неба і дрібкою сонця, рухатись легко й невимушено, не відчуваючи власного дихання. Бо ж хтось сказав, що життя вимірюється не кількістю вдихів-видихів, а моментами, коли перехоплює дихання.

І цього вечора його таки перехопило, коли у теплих густих сутінках мої кросівки відкривали сезон пробіжок, де жодні спроби не мають значення, а тільки вічний рух вперед. Тримай ритм!

Отак виснажена, червона, зіпріла, з другої спроби я таки впустила весну у своє життя. Бо ж календар не має жодного значення: пори року всередині нас.